Виставка підготовлена до 85-річчя від дня народження українського письменника, кіносценариста Василя Земляка, дитинство якого пов'язане з Козятинською землею, а саме - селом Миколаївкою яке прославив її талановитий син на віки.
Марно з терезів життя скидати дитинство: звідти усі починають топтати весняний ряст. А у Василя воно було ще й особливе. Він народився в селі Конюшівці (тепер Липовецького району).
Батько народився і жив в селі Миколаївка - Сидір Йосипович Вацик. Волею долі опинився в селі Конюшівка, де працював кравцем у поміщика Горлінського. Професією кравця він оволодів у 16 років, став чудовим майстром. Мати Катерина Олександрівна Горлінська походила з польсько - шляхетської родини.
Вінчалися молодята у костьолі села Самгородок.
Дітей в родині було шестеро, але всі повмирали, залишилось лише двоє – Вацлав, старший син, та Ілля.
До 1932 року, коли Василь закінчив три класи, родина переїхала до чеських родичів і одержала житло в с. Миколаївка, там й оселилась до початку Другої світової війни, доки не звела своєї хати. Удома була корова, свині, гуси, пасіка. Василь, як старший син, пас худобу, громадив сіно, під час жнив працював за коногона і сніпов’язальника.
«...Попід самісіньку дідову хату з Європи до Азії ходять товарні та поштові поїзди, і кожен паровоз вважає чомусь за потрібне свиснути саме під хатою».
Згодом він згадував: «… виріс і жив серед чехів, знаю їхню мову, звичаї, культуру… Я люблю Україну, вважаю себе споконвічним українцем, але ніколи не забуваю про чехів, і коли приїжджаю в рідне село то почуваюсь майже правомірним чехом. До речі, я закінчив з відзнакою чеську семирічку, хоча до п’ятого класу (ми жили тоді в українському селі) по – чеськи не вмів говорити». Дитинство його минуло серед українських та моравських чехів.
Сільська хата, де проживала родина Вациків в с. Миколаївка Козятинського району.
Мати стала колгоспною ланковою й розігнула спину аж по війні. Батько, здібний кравець, виконував приватні замовлення на пошиття, а ще мав громадські посади: районний заготівельник, завмаг і голова споживчого товариства, завідувач артільної комори . Після чеської семирічки, яку закінчив із п’ятьма українськими класами, навчався в Йосипівській середній школі - це за сім-вісім кілометрів. Ходив туди або їздив велосипедом. Взимку йому винаймали куток, і Василь вертався до свого села щонеділі. Набирав на тиждень харчів і знову на навчання. Всі предмети засвоював на уроках, виконував удома хіба що письмові завдання.
Багато читав. Електрики тоді в селі не було, то при світлі гасової лампи чи каганця. Знав напам’ять безліч віршів. Сам почав писати. За його редагування виходила шкільна стіннівка.
З атестатом за десятирічку вступив до авіаційного училища в Харкові.
Мати, Катерина Олександрівна, якраз напередодні грізних подій війни тяжко занедужала й просила сина провідати її. Василь приїхав, а тут напад фашистів.
З перших днів окупації юнакові довелося переховуватись від нової влади.
Восени 1941 року Василь Вацик згуртував навколо себе друзів, колишніх співучнів із навколишніх сіл. Незабаром до підпілля прилучились молоді робітники цукрозаводу, лікарі, а потім – полонені солдати й офіцери. Тим часом у народі прокотилась чутка про партизанське об’єднання на чолі з відважним командиром Пилипом Шуляком. Українські месники роззброювали ворожу варту на залізниці, пускали під укіс ешелони, рятували молодь, яку забирали на каторжні роботи до Німеччини. Загін Ружинщини складався з трьох рот. Однією з них керував Василь Вацик. Його хлопці воювали на конях; часто після бойових дій буйногривих пускали на волю чи віддавали людям.
Щоб вберегти батьків та родичів від переслідувань фашистських зайд, Василь взяв собі скромне ім’я – Земляк. Про нього згадує у своїй книжці “Наш позивний – “Свобода” колишній начальник
Українського штабу партизанського руху Тимофій Строкач. Він пише: «У дні битви за Дніпро й Київ активно діяли всі загони Правобережжя. У південних районах Житомирщини сміливо нападав на ворожі шляхи зв’язку і сполучення невеликий загін кіннотників імені О.Суворова, комсомольця Василя Сидоровича Земляка (Вацика) із з’єднання Пилипа Шуляка.»
В зіткненнях із супостатами не завжди обходилось без поразок і поранень. Особливо тяжко було залишитися живим після рейдів начальника Самгородоцької жандармерії Ріхтера. Василь із побратимом Миколою довго ховались , де могли, добре, що в селах були свої люди, - не дали загинути, не видали поліцаям.
Двічі не минула куля Земляка: вперше, влітку 1942 року, навиліт пробила йому ногу, а вдруге, вже напередодні визволення, знову вп’ялася в неї й розтрощила кістку. Спершу легко спекався від рани, та наступне лікування в Погребищі прикувало до ліжка й поставило на милиці. Й не встиг ще гаразд і видужати, як звідки не візьмись чергова хвороба підкосила його – тиф. Але й тут перемогла міцна селянська вдача й кохання партизанської сестрички , згодом Василевої дружини – Ольги Чубар.
Згідно списку працівників виконкому Козятинської райради станом на 1944 р. у післявоєнні роки працює завідуючим плановим відділом в Козятинському райвиконкомі з червня 1944р. по листопад 1945р. Невдовзі – керівником радгоспного відділку в селищі Червоному. Одночасно у 1949-1953 рр. навчається заочно в Житомирському сільськогосподарському інституті. Згодом продовжив навчання в Київській сільгоспакадемії. Та вже з 24 травня 1946 року за наказом редактора газети «Радянська Житомирщина» його затверджено власкором Ружинського куща з місячним іспитовим терміном. За якийсь місяць з’явилась у світ і перша, на десять рядків, Василева замітка «Успіхи врожайниць».
З того часу й почалася його журналістика в царині «буряка» й «довгоносика», «зволікання молотьби» та «простоювання тракторів»аж до замальовки з педучилища й листів з укрупнених колгоспів. Із липня 1949 року Василь Вацикуже завідувач сільськогосподарського відділу в газеті, а з 9 вересня 1951-го – її відповідальний секретар.
І от із початком нового року газетяр виступає на газетних шпальтах із чисто літературними творами: гуморескою «Настінька», новелами – «Істотна поправка», «Напис на кавуні» та «Як закувала зозуля…» Далі за цілий рік і першу половину наступного – ні рядка. Десь 15 серпня 1954 року - оповідання «Тихоня». Й нарешті в тій же «Радянській Житомирщині» від 10 березня – новела «Ганна Лебідь»…
Цей твір подвійно значущий: його вперше підписано партизанським псевдонімом «Василь Земляк», який ніколи не сходив зі сторінок періодики і книжок. І, власне, прізвище героїні якимось чином перегукується з тою далекою зграєю, що збирається у вирій або повертається до рідних гнізд. Та й сама Ганна «на буланому коні» чимось схожа на Мальву Кожушну з Вавилона…
Здавалося б, найменш творчо яскравими для початківців були 1953-1955 роки. В місцевій пресі, за винятком кількох новел, - ані слова. Зате в київському журналі «Дніпро» виходить друком його перша повість «Рідна сторона» (1955,№№2,3,4), слідом за нею «Кам’яний Брід» (1957). Видатний прозаїк Михайло Стельмах одразу помітив свого побратима в бурхливому потоці українського письменництва. У відкритому листі до нього він освідчився:«На мене повіяло зеленим пахучим шумом Полісся і свіжістю молодого таланту. В літературу прийшов ще один письменник, письменник зі своїм поетичним шуканням, з романтичним поглядом на світ, зі знанням життя людей, про яких він пише».
Але про ці твори «Земляка» в Житомирі довідались із газетних рецензій, вміщених аж 18-го та 24-го листопада 1956 року. А наступної весни Василь Сидорович Вацик (Василь Земляк) був залучений до Спілки письменників СРСР ( тоді Українська організація вважалася лише її національною філією).
З 1958 року він на видавничій роботі в «Молоді». В 1963-1966 роках – головний редактор кіностудії художніх фільмів імені О.Довженка, опісля – там же - керівник сценарної майстерності. Далі освоює жанр «кіноповісті», який потребував не лише слова, а й зорового уявлення, екранного вираження.
Працюючи в кіностудії він пише ряд кіноповістей. До кінця своїх днів займається творчою працею. По його творах створено художні фільми: «Люди моєї долі» - 1961р., «Новели красного дому» - 1964р., «Дочка тратона» -1956р. «Дочка тратона»- найбільш відомий фільм, що обійшов кіноекрани майже всього світу.
Кіноповісті - «Олесь Чоботар»-1957, «Останній патрон»-1963р., «На Київському направлені»-драма, 1968р. режисер Володимир Денисенко; «Дерзость» - пригоди 1971р; «Вавілон –ХХ» - драма, 1979р. режисер Іван Миколайчук.
Його напівбіографічні, з партизанських буднів, твори, звісно, не порівняти з тодішньою “лейтенантською прозою” В. Бикова, Ю. Бондарєва, Г. Бакланова, але за своїм художнім рівнем вони перевершували все, що досі писали на цю тему найкращі українські письменники. В нього нема “приблизних,” прохідних персонажів війни. Особливо гарно вміє він простежити кожен характер за певних психологічних обставин; і хоча вчинки його дійових осіб є примітивно-радянського героїзму, та все ж перед нами часто постають живі люди нездоланного лихоліття. Можна сміливо сказати, що вся партизанська проза Василя Земляка – це героїчні повісті (й кіноповісті): “Гнівний Стратіон”, “Полковник Шиманський”, “Ніч без милосердя”, “Новели красного дому”, “Останній патрон” та інші ніби із середини розкривають бойові рейди в тилу ворога. В цих творах відчувається зіркий погляд автора на життя, його намагання метафорично сприймати світ і найголовніше – відкривати в людині людяне. Це не були якісь окремі творчі досягнення митця. Він неквапом, крок за кроком набував досвід романіста, щоб, зрештою, від щирого серця висловитися про своє особисте ставлення до існування нашого, тоталітарного суспільства, яке так скидалося на знане у всесвітній історії “стовпотворіння”.
Невипадково країна переможного соціалізму уявляється авторові новим Вавилоном, чи, як названо кінофільм, «Вавилоном – ХХ». За десять років до написання цього епохального роману один із визначних українських майстрів, трохи старший за віком, літературний перевесник Григорій Тютюнник своїм “Виром”, подарував Василеві Земляку свою книжечку із проникливо-пророчим натяком: “Хай завжди ячать твоєю долею Білі Лебеді...”
Ще в “Рідній стороні” трудівники Замисловичів рятують перелітних птахів од загибелі. Адже в них для людей “суть істини живої природи”, що – “крила фауни”. Цей символ вічного небесного пересування, як і коні – уособлення земної волі, мандрують із новели в новелу, з повісті до повісті, від біологічного витлумачення до алегорично-міфологічних картин і химерно-філософських перетворень. Саме з тонких мистецько-філософських перетворень майстра мало виткатись просторе полотно його неперейденого трикнижжя: “Лебедина зграя” – “Зелені млини” – “Веселі Боковеньки”.
Нагла смерть холодного березневого дня 17 березня 1977р. обірвала життя видатного прозаїка. Численним творчим задумам письменника не судилося здійснитися. Похований в Києві на Байковому кладовищі поряд з могилою своєї матері. (Батько похований в 1961 році в с. Миколаївка). Дружина письменника Ольга Кузьмівна Чубар проживала разом з донькою Олесею в столиці.«Останні сім-вісім років Василь хворів і скаржився на біль у шлунку, казав, що йому після рентгенівського огляду встановлено діагноз: виразка шлунку. Лікування добрих наслідків не дало. Як з’ясувалося тільки після раптової смерті, ніякої виразки шлунка у Василя не було, а хворів він закупоркою судин, що живлять шлунок…» згадує брат Василя Ілля Вацик.
Василь Земляк за дилогію «Лебедина зграя» і «Зелені млини» посмертно отримав в 1978р. Державну премію УРСР ім.Т.Г.Шевченка. «Лебедину зграю» перекладено польською, німецькою, чеською, болгарською мовами. Автор плекав надію написати і третю частину «Веселі Боковеньки». Однак цьому задуму не вдалося здійснитися.
ТВОРИ В. ЗЕМЛЯКА
Твори: В 4-х т.— К.: Дніпро, 1983.— 1984. – Т.1- 4.
До першого тому творів відомого українського радянського письменника (1923—1977), лауреата Державної премії УРСР імені Т.Г.Шевченка ввійшли повісті, присвячені життю колгоспного села: «Рідна сторона», «Кам’яний брід», «Новели красного дому». До другого тому творів ввійшли повісті, у яких відтворюються події Великої Вітчизняної війни: «Гнівний Стратіон», «Підполковник Шиманський», «Новели красного дому». Третій том включив романи «Лебедина зграя» та «Зелені млини», відзначені у 1978 році Державною премією УРСР ім. Т.Г.Шевченка. У них розповідається про життя українського села від перших років Радянської влади й до наших днів. До четвертого тому творів увійшли : п’єса «Президент», про трагічні дні фашистського перевороту в Чілі, кіноповість «Олесь Чоботар», про долю селянського хлопця, будівника Дніпрогесу, а також оповідання, поезії, публіцистичні нариси й статті.
Зелені млини [Текст] : роман / В.Земляк.- К.: Дніпро, 1976.-160с.
Роман «Зелені Млини» відзначено у 1978 році Державною премією УРСР імені Т. Г. Шевченка. В ньому розповідається про життя українського села від перших років Радянської влади й до наших днів.
Лебедина зграя [Текст] : роман / В.Земляк.-К.: Дніпро, 1971. - 224с.
Дія роману розгортається в буремні тридцяті роки й сягає у наші дні. Це твір про класову боротьбу і формування нової людини на селі. Головні герої твору безкорисливі й самовіддані люди, з яких починалося все те велике й нелегке - перебудова села.
Коментарi